Про холодну клинкову зброю козацького часу - Козацька слава - Каталог статей - Київська Федерація Бойового Гопака
Вівторок, 2016-12-06, 7:51 PM
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Каталог статей [1]
Наука Учителя Історія козацтва
Козацька слава [11]
Бібліотека гопаківця
Наука Учителя [4]
Шлях Воїна
Витоки та основи ведично-краштрійської культури [4]
В цьому розділі зібрані цікаві статті про ведичну культуру та особливості науки життя різних каст суспільства, в тому числі кшатріїв-воїнів - славних предків Козацтва
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 172
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Київський осередок бойового гопака КОЗАКА МАМАЯ
Головна » Статті » Козацька слава

Про холодну клинкову зброю козацького часу
Найбільш поширеним видом холодної зброї у наших войовничих пращурів була шабля. Шабля (назва походить очевидно від угорськ. SZABLYA-різак,хоча українська вимова назви йде з польськ. SZABLA) - це окремий вид холодної зброї з кривим клинком, який призначався для рублячо-ріжучих і для колючих ударів.
Шаблі були найуживанішою та найповажнішою зброєю серед козаків, про що свідчили Гамберіні, Левассер де Боплан та інші сучасники запорозького козацтва. В українських історичних піснях і думах шабля навіть асоціювалася із жінками: «шабля-сестриця», «ненька рідненька» , «панночко наша шаблюка» і т. д. На думку Ю.Фігурного, таке ставлення козаків до шаблі і до зброї вцілому тісно пов’язане з традиціями первісних чоловічих військових громад, куди жінкам доступ був заборонений. Протягом XVI-XVIIcт. в Україні утворився своєрідний сакрально-мілітарний культ шаблі (подібно до культу меча-акінака в скіфів), шабля стає синонімом таких понять як «права», «привілеї», ”вольності”.Так, наприклад, коли Богдан Хмельницький поскаржився польському королю Владиславу IV Вазі (1632-1648) на утиски з боку магнатів, король натякнув йому, що оскільки в нього є шабля, то нею Хмельницький може вибороти права і собі і всьому Війську Запорозькому.
На теренах сучасної України шабля була відомою вже у VIII-Xст. І потрапила сюди вона із Сходу разом з тюркомовними кочівниками. Переваги шаблі над мечами були очевидні. Її клинок був легшим, і в той час як мечем наносили, переважно, важкий рублячо-роздроблюючий удар, то відносно легкою шаблею, витративши набагато менше зусиль, можна було завдати більш серйозної рани. Для цього вершникові необхідно було лише привстати на стременах та зачепити клинком шаблі ворога, а потім потягнути руків’я на себе і шабельний клинок своєю кривизною плавно розрізав обладунок супротивника, завдаючи при цьому поранення. Крім того тонке вістря шаблі при прямому штовхаючому ударі проходило у тіло ворога значно глибше, ніж вістря меча при аналогічному ударові. Тому не дивно, що шабля була дуже поширеним зразком холодної зброї серед хазарів, печенігів, половців (кипчаків), монголо-татарів та інших кочівників.
Шаблі цього періоду зазвичай мали вузький і довгий (більше метра) клинок ,звужений до вістря, малої кривизни з лезом на вигнутій стороні і обухом на вгнутій. Проте зустрічалися і короткі шаблі. Більш ранні шаблі (VIII-першій пол. Xст.) нагадували собою швидше пізньоєвропейські палаші, ніж класичну шаблю. Їхні клинки були прямими, або майже прямими, з ледве помітною кривизною. А от ефес їхній був стандартний, шабельний-простий і відкритий: складався він з руків’я, вкритого з боків дерев’яними щічками-плашками (котрі утримувалися заклепками), металевого ковпачкового навершя – голівки (інколи з отвором для темляка), з примітивної брусовидної хрестовини з кулькоподібними кінцівками . Перехрестя ромбічної форми на той час було ще великою рідкістю, поширеним воно стає у XI-XIIст., та й то було ще слабовираженим . Піхви шабель VIII-XIIIст. були дерев’яними, вкритими шкірою (рідше берестою). В нижній їхній частині завжди розташовувався металевий наконечник, що являв собою овальну в розрізі трубку.
В XIII-XVст поширюються шаблі, криві клинки яких вже мали слабовиражену єлмань (перо) –дволезове розширення нижньої частини клинка, чи багнетоподібне вістря. Хрестовини частини шабель кін XII - поч. XIVст. були асиметричними із зігнутими у бік клинка кінцями, один з яких був довший за інший. Це, очевидно, під час двобою дозволяло захоплювати і вивертати клинок ворожої шаблі. Центр тяжіння таких шабель був значно віддалений від ефесу, що у поєднанні з кривизною клинка збільшувало силу удару і площу вражаючого простору. Шабля в цей час стає переважно рублячо-колючою зброєю . Крім того, багнетовидне вістря азіатських та північнокавказьких шабель дозволяло проколювати кільця кольчуги без особливих зусиль з боку воїна. В Музеї історії запорозького козацтва можна побачити дуже цікаву шаблю XVI ст., так званого киргизько-татарського (або черкеського) типу. Вона своїми розмірами і формою клинка дуже нагадує шаблі X-XIIIcт. Її вузький довгий клинок малої кривизни якраз і має таке рідкісне вістря багнетовидної форми (для пробивання кольчуги). Руків’я обтягнуте галюшею (шкірою акули), а на фрагменті піхов і досі можна розгледіти бересту. Шаблю цю знайшли гідроархеологи Національного заповідника „Хортиця” біля острова Байда у 1990-х роках.
В XVI-XVIIIст. шаблі стали набувати певних національних ознак, що сьогодні дуже полегшує фахівцям їхню атрибуцію.
Щодо України, то тут ,нажаль, власний національний тип шаблі так і не сформувався. Протягом XVI-XVIIIст. українські козаки використовували різноманітні типи як східних так і європейських шабель. Так, в Україні за козацької доби поширилося кілька типів такої клинкової зброї. Одним із них був іранський шемшир (шамшир, шамшер) 2 пол. XVII-XVIIIcт. Слово «шемшир» і перекладається з іранської буквально як «шабля». Іранські шемшири зазвичай мали сталевий клинок довжиною 670-890мм (в середньому 820-840мм), шириною 28-36мм, були плавно закривлені і нижня третина їх була набагато вужчою за верхню . Ефес шемширів складався з металевого, майже конічного (граненого) навершя, зігнутого у бік леза практично під прямим кутом , з руків’я , вкритого кістяними (рідше - роговими) плашками , хрестовини (з ромбічним перехрестям) , кінцівки якої були гудзикоподібними чи приплюснутими. Саме такі два шемшира зберігаються в Фондах Національного заповідника «Хортиця» . Часто клинки шемширів були булатними і мали на своїх голоменях специфічний візерунок. Булат - це особливий вид литої сталі, який отримували шляхом розігрівання руди ,вугілля і графіту. Під час охолодження відбувався процес кристалізації і з’являвся характерний для булату хаотично-зернистий візерунок.
В Азії (Туркменістан та ін. ) шемшири використовувалися впродовж всього XIX ст. і, навіть, на початку XXст. Справа в тому, що після підкорення Росією в другій пол. XIX ст. Бухарського та Хівінського ханств з частини туркменів було утворено Туркменський кінний дивізіон, на озброєння якого був прийнятий шемшир, але під назвою «шашка Туркменского конного дивизиона образца 1895 года». Дивуватися тут не слід, бо в Російській імперії на межі XIX-XXст. слово «шашка» було синонімом до слова «шабля», яке вже майже не вживалося в цей час. Серед туркменів шемшири і досі дуже цінуються, але вже як предмети антикваріату. Інколи шемшири та їхні репліки використовують у якості подарунків. Так, наприклад, один з таких шемширів було презентовано Туркменбаші - президентові Туркменії Сапармурату Ніязову (1985/1990-2006р.р.).
Іншим розповсюдженим у козаків типом східної холодної зброї слід вважати турецьку шаблю (килич, клич). Турецькою шаблею традиційно називають клинкову рублячо-колючу зброю з єлманню і майже прямим біля руків’я клинком, кривизна якого починалася з другої третини. Виробництво шабель не стояло на місці і вже у XVII ст. в Османській імперії з’являється якісно новий вид шаблі – широка «пала» (ширина її клинка сягала до 55мм, а довжина складала 600-700мм). Трохи згодом серед поляків та запорозьких козаків поширюються турецькі (або іранські) «орлині» киличі, головною особливістю яких було руків’я з навершям у формі профілю орлиної голови . Клинки таких шабель при цьому могли бути будь-якого типу (турецького, іранського чи польського). В Польщі та в Україні ці шаблі отримали назву «карателя» і з часом стали «білою» - парадно-церемоніальною ( на відміну від «чорної» –робочої, бойової) зброєю шляхти. Доречі, з писемних джерел достеменно відомо, що парадною шаблею гетьмана Б. Хмельницького (1648-1657) була саме карабеля.
У XVIII – першій половині XIXст. поширеними стають турецькі шаблі, що мали сильно вигнутий клинок з чітко вираженою єлманню (або взагалі без неї, за іранським зразком ) та рогове руків’я з краплевидним навершям-голівкою з отвором для темляка, перехрестя та продовгувату вузьку хрестовину з шишкоподібними (мигдалевидними) кінцями. Причому найголовнішою з перелічених ознак цієї шаблі була саме краплевидна голівка. Саме вона дозволяє правильно датувати та атрибутувати турецьку шаблю. Турецькі «крапле видні» шаблі були дуже поширеними серед запорозької та задунайської козацької старшини .
В Фондах Національного заповідника «Хортиця» є два зразка турецької шаблі XVIIIст . Один з них має сталевий клинок довжиною 780мм, кривизна якого розпочинається з другої третини. Хрестовина цієї шаблі сталева, з шишкоподібними кінцями. Голівка руків’я має стандартну для цього часу краплевидну форму. Інша турецька шабля майже повністю ідентична першій (за виключенням хрестовини з перехрестям, які не збереглися).
У XVII - першій половині XVIIIст. серед запорозьких і компанійських (охочекомонних) козаків поширюється східна шабля типу ординка (чечуга, татарська шабля, вірменка, смичок). Ординка мала вузький (довжиною до 900мм) слабо вигнутий клинок, який надавав їй схожості із давніми шаблями X -XIIIст . Форма самого руків’я ординки одразу вказувала на її степове походження. Видовжене, вкрите галюшею руків’я ординки увінчувалося граненим, металевим наперстком, злегка нахиленим у бік леза. Хрестовина з перехрестям у ординки мали просту форму та були прямими і короткими.
Про шалену популярність ординок-чечуг і карабелі свідчать численні польські народні приказки. В одній з них йдеться про те, що: «Поки мечі, палаші носили і корди - не боялися Орди, а як з карабелями прийшли чечуги, не орють на Україні і на Поділлі плугом».
Протягом XV-XVIст. остаточно сформувалася шабля угорсько-польського типу. Свій початок вона бере в Туреччині. Саме звідти в роки правління угорських королів Матьяша Хуньяді (І458-1490), Уласло ІІ (1490-1516) і Лайоша ІІ (1516-1526) Ягеллонів клинок цієї шаблі потрапив до Угорщини, а потім, очевидно у часи короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1576-1586) – до Польщі.
Шаблі угорсько-польського типу мали слабо вигнутий клинок (довжиною 700-850 мм) з розширеною нижньою частиною – пером (єлманню), а також просте перехрестя з «вусами» (хрестовиною). Навершя руків’я являло собою характерний металевий наперсток, а на перехресті часто було кільце-перстень („палюх”) для пальця правої руки. В шаблях угорсько-польського типу, окрім гусарських, гарда (захисна дужка), як правило, відсутня. Польські гусарські шаблі ХVІІ ст. мали клинки довжиною 700-940 мм з загостреними перами. Їхній ефес складався з руків’я і гарди, що спочатку не з’єднувалася з навершям. Схожими на них були і польські гусарські палаші. Тільки на відміну від шаблі палаш являв собою рублячо-колючу холодну зброю з прямим і довгим клинком полуторної заточки. Гусарську шаблю, але російську, другої половини ХVІІІ ст. можна побачити в експозиції Музею козацтва.
Протягом ХVІ-ХVІІІ ст. в джерелах стосовно польських шабель часто зустрічаються такі назви як «баторувка», «зигмунтувка», «янувка», «августувка» та інші. Вони тісно пов’язані з пануванням польських королів, таких як : Стефан Баторій, Зигмунт ІІІ Ваза (1587-1632), Ян ІІІ Собеський (1674-1696), Август ІІ Сильний (1697-1706, 1709-1733) і Август ІІІ (1733-1763) Веттіни. Їхні портрети, імена з символікою і титулами були зображені (витравлені чи вигравірувані) на клинках шабель, поширених у роки їхнього правління.
Окремо хотілося б розповісти про ще один вид клинкової зброї козацького часу – про ятагани. До шабель вони не відносяться, але наряду із шаблями були найпоширенішою зброєю козаків в другій половині ХVІІІ ст.
Ятаган – це окремий вид холодної зброї, пристосований для сильних рублячо-ріжучих ударів, а інколи і для колючих. Характерною особливістю більшості ятаганів був клинок з вгнутим лезом і вигнутим вістрям. Руків’я його теж було нетиповим для шабель. Складалося воно з двох плашок виготовлених з моржового бивня (рідше з слонової кістки чи з металу). Навершя руків’я мало специфічне роздвоєння – «вуха». Перший відомий нам ятаган прийнято датувати першою пол. ХVІ ст. Він належав одному з найбільш визначних султанів Османської Туреччини – Сулейманові ІІ Кануні (1520-1566). Сьогодні його можна побачити в Стамбулі у палаці Топкапи. Це єдиний відомий нам ранній ятаган, усі інші ятагани відносяться до другої пол. XVIII-1пол. XIXст. (доречі, на більшості з них стоїть рік виготовлення).
Масове виробництво ятаганів розпочалося в Туреччині у часи султанів Мустафи ІІІ (1757-1774) та Абдул-Хаміда І (1774-1789) і тривало до 1825- 1826 р.р., доки не був ліквідований яничарський корпус. Справа в тім, що з самого початку ятаган був особистою (нестроєвою) зброєю виключно яничарів. Тому після кривавої бійні 1826 року, яку яничарам вчинив Махмуд ІІ (1808-1839) ятагани були швидко витіснені з ужитку шаблями.
В експозиції Музею історії запорозького козацтва зберігаються два турецьких ятагана XVIII-XIXст. Вони мають сталевий однолезовий, плавновгнутий клинок (довжиною 600-660мм), клеймо майстра-виробника. Один з цих ятаганів прикрашений рослинним орнаментом .
Сьогодні серед зброєзнавців точаться дискусії, стосовно того, що ж стало прототипом ятаганів. Є, навіть, дуже оригінальні думки. Наприклад, Б. Трубніков вважає, що ятаган використовувався ще в Стародавньому Єгипті як великий метальний ніж. Ми не збираємося полемізувати з цього приводу. Додамо лише, що на нашу думку реальними прототипами ятаганів могли бути давньогрецькі криві мечі з вгнутим лезом – копіси ( махайри) V-IVст до н.е. Їх і досі знаходять археологи на території Південої України.
Щодо турецьких ятаганів, то їхня поява очевидно була обумовлена тим, що у мирний час задиркуватим яничарам було заборонено ходити із шаблею вулицями міст. Тоді яничари знайшли цікавий вихід з цієї ситуації: вони почали носити ножі-ятагани, поступово подовжуючи їхні клинки. В результаті до початку ХІХст. ятагани мало не потіснили шаблю в Туреччині. Доречі, окрім ятаганів, зброя з кривим клинком ( в якої заточена частина вгнута) поширена і в Непалі серед гуркхів. Маємо на увазі знаменитий кхукрі (кукрі), який очевидно як і ятагани походить з ІVст. до н.е. від копісів воїнів македонського царя Александра ІІІ Аргеада (336-323 р.р. до н.е.) .
Повертаючись до шабель нагадаємо, що в Україні так і не виник національний «український» тип шаблі, хоча польські джерела ХVІст. неодноразово згадували тип «козацької шаблі». Згадки про «козацькі шаблі» є у відомостях про краківських мечників (шабельників) 1549 р. і в описі майна князів Острозьких. Ці шаблі в російських джерелах XVI-XVIIст. були добре відомі під назвою шабель «черкасского дела» і користувалися в Московській державі великим попитом. Проте детального опису «козацьких шабель» не збереглося. Ми вважаємо, що названий термін включав у собі швидше за все поняття шаблі угорсько-польського типу. Хоча можливо під «козацькими» розуміли і східні (іранські, турецькі та ін.) шаблі. В сусідній Московії, доречі, також не утворився місцевий тип шаблі. Московити у XVI-XVIIст., подібно запорожцям, користувалися польською чи східною холодною зброєю.

[/r]Вадим Добрянський[r]
Категорія: Козацька слава | Додав: Komandor (2011-08-05)
Переглядів: 1644 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Створити безкоштовний сайт на uCozCopyright MyCorp © 2016